Ключовими моментами цієї зустрічі було те що я поділився усвідомленнями які прийшли після минулої зустрічі, а саме усвідомлення про фальшивість того в чому я шукаю радість і задоволення. І тим що останнім часом все частіше і частіше приходить відчуття обмеженості цього фальшивого суррогату і бажання знайти щось справжнє.
Також останнім часом часто приходило відчуття що справжнє буде набагато більш повноцінним. Більш того, часто бували такі випадки тобі приходить наприклад бажання пограти в ігру, і ти починаєш смакувати уявляючи як ти там будеш насолоджуватися розвитком, тактикою і цікавим сюжетом. Ти починаєш передчувати як будеш задовольняти свої бажання – розвитку, пригод, викликів і перемог, подолання труднощів і знаходження шляху.
Але потім в це смакування починає приходити якийсь бридкий присмак схожий на те коли їш смачну конфету але потім починаєш відчувати присмак хімії. І в цей час ти починаєш усвідомлювати, що це все не те, що це сурогат, що це хімічний смако-замінник. Я сказав що це схоже на те що ти прагнеш з’їсти грушу, але замість цього просто їж цукор.
Я поділився тим, що останнім часом мене все частіше і частіше переслідувало ось це відчуття фальшивості задоволення від ігор, і з’являлось бажання знайти справжнє, знайти те що насправді шукає моя душа і замінником чого є ігри. Іноді мені приходили відчуття що так само як я в іграх займаюсь розвитком бази, будівництвом, створенням, так само я можу робити в реальному житті – займатись розвитком і створенням. Я можу в своєму житті займатися створенням і розвитком чогось корисного для інших, чогось справжнього. Іноді до мене приходило натхнення і я починав щось створювати.
Наприклад я створив проекти “Життя це шлях”, LCY, dominion-over-ai. але з часом із-за відсутності фідбеку мої сили вичерпувалися, вичерпувалися із-за відсутності фідбека.
Коучу сподобався мій приклад з грушею (аналог справжнього) і цукром (аналог суррогата). Він сказав що якщо багато їсти цукор то смак груші притупляється, і навпаки – якщо довго не їсти цукор то ти починаєш все більше і більше, все краще і краще відчувати смак груші, починаєш відчувати все більш тонкі відтінки. Далі коуч запитав мене що я думаю з цього приводу. Я сказав що згоден з цим, і навіть більше, що я намагався якийсь час “не їсти цукор”, і дійсно “мій смак загострився”, але те що я їв замість нажаль не було таким солодким як груша, проблема в тому що воно для мене навіть менш солодким ніж цукор.
Тобто, у мене були періоди в житті коли я на якийсь час відмовлявся від ігор, і так я відчував що якби загострюється моя чутливість і бажання щось розвивати, створювати і.т.д. Але! Але те що було у мене в житті навіть з цією підвищеною чутливістю зовсім не походило на “грушу”. Більш того воно було за смаком гірше цукру, тобто воно не давало того рівня радості який дають ігри. І в кінці кінців я знов починав їсти цукор… З моєю підвищеною в той момент чутливістю цей цукор був просто неймовірно смачний. Тобто ігри якийсь час приносили майже таку саму радість як в дитинстві. Ти прям поринав в цей потік, він захоплював тебе і ніс. Це було схоже на те як ти випив стакан води в пустелі.
Звісно що коуч спитав мене – як я думаю що може бути тим справжнім, тією грушею. Я сказав що не знаю. Але все ж таки сказав що до мене приходили думки про те що таким справжнім “творенням цінного” може стати написання статей про наші зустрічі. Але я сказав що зупинив мене той факт що в цих статтях повинно бути “щось”, не просто балачки, але якесь досягнення, щось що зможе надихнути інших. Дивлячись в ретроспективі я нажаль можу точно сказати що “грушею” написання статей точно не були. Це був просто максимум того що я зміг із себе видавити. Це була далеко не груша, але це було вже щось справжнє, невигадане, із справжнього життя.
Коуч сказав що на його думку “щось” все ж таки є. Я не погоджувався з цим, тому що не бачив нічого такого особливого чим можна було б поділитися з іншими людьми, і щоб це було їм цікаво. Наша розмова продовжувалась. Я не пам’ятаю чому, і як розмова до цього прийшла, але я почав розповідати про свою недавню розмову із братом. Як я розповів йому про те як я почав свої заняття з коучем і.т.д. Як розповів йому про принцип 5 хвилин і яку силу вони можуть мати. І як він потім надихнувся і сказав що теж буде робити відтискання.
Почувши це Коуч щиро посміхнувся і сказав, “постривай, що я чую? невже це та перша людина яку ти зміг надихнути своїм прикладом!?”. Я був в шоці… я не думав з такої сторони… Але зі словами Коуча важко було сперечатись. Виходить що когось може надихнути навіть той малесенький мізер якого я досяг!
Коуч сказав “пам’ятаєш про експоненту? що ти не бачиш ніякого розвитку, але твій брат який знаходиться на пів кроку позаду тебе, але для нього ти вже наверху і його надихає твій приклад.
Прийшло усвідомлення коли ти починаєш робити щось більше ніж твоя повсякденна рутина, коли ти хочаб трошки, зовсім трошки, вилазиш зі своєї зони комфорту то для тебе, звичайно, це незначний мізер. Але для того хто ще не зробив те що ти робиш, для нього це не мізер, для нього це досягнення. І це твоє досягнення може його надихнути!
Це відкриття, яке зробив Коуч придало мені рішучості почати писати статті. Але Коуч сказав що набагато краще було б зняти відео де я це все розповідаю з живими емоціями. Так ми і вирішили – що я поставлю собі нову умову – зробити 10 статей і відео. Ось так 01.12.2023 почався процес написання статей про внутрішній пошук.
На цьому наша зустріч закінчилась.
Роблячи умову відтискання я відчував як все більше з’являється сил, вирівнювалась осанка. Також відчувалось що на загальну дисципліну це теж добре впливало.
Коли почав писати першу статтю “Шлях до внутрішньої перемоги” то побачив як з’явились додаткові сили і рішучість, я знов повернувся до початку, до коріння. Ти знову пригадуєш навіщо і чому ти це почав. Я попросив що це дуже важливо для підтримки сил на шляху до мети.
Знову прийшло усвідомлення цінності ось цих “5 хвилин”. Зараз у мене з’явилося багато цікавих ідей-ініціатив по розвитку моїх проектів. І зараз вони здаються більш яскравими, і продуктивними. Але, більшість з них забудуться і стануть попелом. А ось ці “5 хвилин” вони залишаться і перетворяться на історію яка здійснилася. Через це все прийшло усвідомлення що справжня цінність приходить до тих речей які не розчинились у часі. Навіть якщо це дуже маленькі речі, але якщо вони зберегли свою постійність то вони стали золотими. В чомусь це схоже на філософський камінь, як те що придає цінності речам.