Вночі, в 3:30 нас привезли в якесь місце яке зовнішньо мені дуже сильно нагадало ігру Stalker. Це щось схоже на велике бомбосховище.
Мене і Віталіка і двох наших колег, які їхали з нами, розмістили в одному з приміщень з двоярусними залізними ліжками.
Взагалі тут було всього декілька людей.
Прокинувшись о 9:00 я написав рекруту. Після учебки нами тепер займається вже не Віка, а Аліса (в цілях безпеки ім’я змінено). Сказав що ми приїхали в якийсь підвал.
Аліса мабуть не дуже зрозуміла де ми знаходимось, тому що спитала чи оформили нас вже. Я повторив що це якийсь підвал, що це не штаб, і що тут всього пару людей, які самі нічого не знають.
Десь о 12:00 до нас все ж таки приїхав, той же чоловік який вночі нас сюди віз.
І потім ми поїхали… Їхали ще пару годин. Якщо коротко і не називаючи ніяких точок, те місце куди ми приїхали десь в 30 км від лінії фронту, від нуля.
Це місце з досить гарною природою, мені це сподобалось. Я оцінив чудові пейзажі.
Ми вигрузили свої речі. Заповнили ще деякі документи. Мене начебто остаточно влаштували діловодом. Це мене заспокоїло.
Ввечері, коли ми з Віталієм, в кінці дня тихенько вечеряли, раптом заглянув чоловік, не пам’ятаю як його позивний, для конспірації буду називати його Анальгін. Анальгін з тривожним обличчям заглянув і сказав – “хлопці, терміново потрібна ваша допомога”, “Там потрібно евакуювати двох бійців. Ви не бійтеся, там вже нема арт обстрілів”.
Потім запитав де наші броніки і каски. Ми сказали що нам не видали, що ми тільки вчора закінчили учебку. Він засмутився, сказав що бажано з броніками і касками.
Почалася легка метушня, всі почали ходити і щось робити. Анальгін, трохи нервово сказав водію який буде нас везти “Тільки будь ласка не загробь пацанів в перший же день”. Підбігла жінка, діловод, і емоційно сказала “та що ж ви робите! Це ж діловод і оператор! Куди ви їх посилаєте?!”. На це Анальгін хмуро відповів що нічого не поробиш, такий наказ.
Ми сіли в машину, ще декілька людей спитали в нас де наші броніки і каски. Один запитав де наша зброя. Ми знов відповіли що нам нічого ще не видали. Водій почав нам пояснювати що зброю можна затрофеїти. Потім він почав пояснювати яку краще трофеїти зброю, з якими примочками.
Це мене взагалі, м’яко кажучи, здивувало і збентежило. Я сидів і думав “яке трофеїння зброї, ви що знущаєтесь наді мною!!?”.
Ми поїхали. Їхав він дуже швидко. Ну, скажу чесно, я дуже сильно напрягся. Різні думки швидко пролітали в голові. Звичайно що були думки “ну як же так, та що ж вони роблять!?” Але я одразу зрозумів що зараз від таких думок користі не буде, тому краще їх відкинути.
Були думки, точніше сподівання, “а може це не по справжньому? Може це просто якась перевірка?”. Але потім прийшла думка що “перевірки” були в учебці, а це вже справжня війна.
Я почав пригадувати настанови психологів із учебки, постарався перевірити чи нормальне у мене дихання. Порухав трохи ногами щоб перевірити чи нема у мене оцепеніння.
Всю подальшу дорогу я намагався заспокоїтись і сконцентруватися, нікуди в думках не улітати.
Коли ми приїхали то десь в думках до мене почало щось доходити. Спочатку не явно. Ми приїхали не в посадку, як я думав, а в жилий двір. Водій перед виходом трохи театрально спитав себе яку ж зброю брати. І я побачив легку іронічну іскру в його очах. Я не придав цьому уваги.
І от коли ми вийшли з машини, то він вже майже з посмішкою сказав що зараз втрьох ми підемо штурмувати посадку. І потім посміхнувся і сказав – “заспокойтесь хлопці, просто з вами хочуть зустрітись і поспілкуватись”.
Ось так. Ось такі жарти в ЗСУ шановні:). На цьому в принципі і скінчився цей день. Мій перший день військовослужбовця.
Поділитися в соц мережах
