В минулому пості я писав, що навіть якщо людина боїться йти в окопи і навіть в ЗСУ, то все одно є багато шляхів і можливостей як можна допомогти ЗСУ і сприяти нашій перемозі. Ще я написав, що якщо людина боїться іти в окопи то це можна зрозуміти, цьому є певне пояснення і виправдання. Але якщо людина просто втекла за кордон і намагається просто забути про все, або якщо залишившись в Україні вона просто хоче від всього цього відгородитись – то такі люди є справжніми покидьками. Всі ми повинні докладати всіх зусиль щоб ця війна закінчилася і щоб сторона добра перемогла.
І одна людина, в коментарях, спитала “а як саме ми можемо допомогати?”. Малось на увазі – ті люди які не наважились йти в ЗСУ, як же вони можуть допомогати.
Я дав досить коротку відповідь, сказав що це можна робити через волонтерство. Або донатити гроші на різні збори, або самому приймати участь у волонтерській діяльності. Так безумовно, практична допомога це зараз найважливіше. Але, крім цього (я би навіть сказав – в додаток до цього), є ще ряд дуже важливих і цінних речей. Саме про це і буде ця стаття.
Знаходячись в ЗСУ, споглядаючи і спілкуючись з побратимами я побачив що також дуже важлива моральна допомога.
Ви самі знаєте як багато грошей витрачається рашистами на вкиди дезінформації. Навіть без цього, на сьогоднішній день, люди часто бояться військових.
Часто військовий може тижнями або місяцями сидіти в окопах, або десь в підвалах біля Донецьку. Я сам провів багато місяців в підвалах в Донецькій області.
І ось така людина вибирається в суспільство, вибравшись до магазину, або проїздом, або пішовши у відпустку. І ось ця людина вибирається в суспільство, в цивільне суспільство. Що вона відчуває? Вона трохи розгублена, для неї це все не звично. І вона не знає яке до неї відношення у оточуючих. Вона не знає: чи її бояться, чи про неї як про військового вже забули і вона нікому не потрібна, чи навпаки її раді бачити.
І в такий момент якесь просте тепле слово від цивільної людини, або невеликий вчинок чи жест, можуть показати військовому що ці цивільні люди йому тут раді, він потрібен. Та одна людина яка проявила певним словом чи вчинком певну доброзичливість до військового, вона є ніби представником всіх інших десятків або сотень цивільних людей яких зустрів військовий. Побачивши добре відношення від однієї людини військовий може відчути що йому тут раді. Будьте такими представниками.
Я по характеру трохи пофігіст, в певних моментах, і зазвичай мені глибоко все одно як до мене відноситься оточуючі. Але я пам’ятаю, що коли після декількох місяців життя в підвалі Донецької області, я вибрався до одного торгового центру в Запоріжжі то пам’ятаю що споглядав і намагався зрозуміти – яке ж зараз відношення цивільних до мене, як до військового. Трохи не приємно бачити страх в очах людей, бо я взагалі людина добра:) Але гірше за все бачити повну байдужість. Дуже важливо, щоб військовий який вибрався з окопів або підвалів, щоб він не побачив в суспільстві повну байдужість до себе. Не обов’язково щоб кожен другий кланявся йому в ноги, ні цього не треба. Але хочаб якийсь невеличкий жест або слово вже покажуть що йому тут раді, він потрібен цьому суспільству, те чим він займається це не якась помилка, а важлива справа.
Я побачив в ЗСУ три типи людей. Перший – це добровольці, частіше за все ще на початку вторгнення вони добровільно пішли в ЗСУ. Другий – напів добровольці, через певний час, під тиском обставин, все ж таки наважились піти в ЗСУ, доречі до цього типу відношусь і я. Третій – ті кого зловили, вони то розуміють що повинні взагалі то захищати батьківщину, але не збирались цього робити, але їх все ж таки змусили:). Ви здивуєтесь, але таких хто по своєму бажанню пішли в ЗСУ суто заради того щоб заробляти гроші, таких я не бачив.
Всім цим трьом типам людей потрібна моральна підтримка. Вони плані відчувати що вони потрібні цьому суспільству, важливо щоб через тепле відношення людей вони могли знов і знов відчувати що те що вони роблять це важливо. Я хотів би наголосити на словах знов і знов. Всі мабуть бачили як тепло зустрічали військових на початку війни. Зараз цього стало набагато менше. І військові приходять до висновку що тепер вони нікому не потрібні.
Це може бути просте привітання. Чоловік може підійти до військового і пожати йому руку, або просто привітатись “привіт братику”. Жінка може сказати “Дякую вам”. Військового можуть пропустити в черзі, це маленький вчинок але він показує повагу і це дуже цінно.
Як людина яка періодично брала участь в прийомі новобранців, я бачив що останнім часом більш за все людей третього типу. Люди яких схопили і змусили. Десь глибоко вони то розуміють що це потрібно робити, але по власному бажанню вони цього точно не збирались робити. Часто це прості, не дуже заможні люди. В своєму житті нарядче вони мали досвід що до них відносились як до героїв. І якщо вони відчують це від суспільства, то це може стати для них новим досвідом. Вони можуть відчути що вперше в житті до них відносяться з такою повагою. А те що вони роблять, особливо якщо вони знаходяться на нулі – це сто відсотків достойно великої поваги.
Підводячи підсумки цієї статті, я хочу донести ключову ідею – навіть ваші прості слова або невеличкі вчинки по відношенню до військових дуже важливі.
Поділитися в соц мережах
