За вихідні я заздалегідь записався до необхідних лікарів. А саме до офтальмолога і невролога. Важче за все було знайти можливість зробити МРТ. По якійсь “незрозумілій” причині (закон про мобілізацію) МРТ в усіх лікарнях було зайнято на місяць вперед.
Майже всю субботу я провів за телефоном щоб знайти все ж таки можливість хочаб на протязі тижня зробити МРТ. З переляку я знайшов три таких місця і забронював, маючи план потім в двох інших відмінити бронь.
Ще в неділю я дізнався від знайомого Віктора (в цілях безпеки ім’я змінено) що мігрень навряд чи може стати приводом для того щоб мене призначили придатним до служби в тилу. В законі було написано що годним до служби в тилу тебе роблять періодичні випадки епілепсії. Як я зрозумів що якщо у тебе епілепсія раз на тиждень то ти годний до служби в тилу, а якщо кожен день і частіше – тоді взагалі не годний. Про мігрень там нічого не було. Про те що я втрачаю свідомість від довгого знаходження на сонці, там теж нічого не було. Тому Віктор сказав що нашим головним шансом є зір. У мене і справді зір такий що без окулярів я погано бачу вже за 2 метри, тобто дуже розпливчасто. Вже за 2-3 метри я погано розпізнаю обличчя людей, але силуєт і стиль походки бачу добре, не бачу номер маршрутки (із-за цього без окулярів мені дуже важко ловити маршрутки). Віктор мені так і сказав – “ну дивись Сергій, в окопі окуляри злетять з тебе, і куди ти будеш стріляти!?”. “Ну і дійсно”, подумав я, “якщо уявити мене в окопі, без окулярів, то за 30-40 метрів я бачу тільки розмиті мазки. Ну який же з мене штурмовик!?”
По зору я точно знав що у мене з дитинства астигматизм. Віктор знайшов відповідну статтю в законі. Для того щоб мене визнали годним для служби в тилу мені потрібно було мати наступний діагноз: Астигматизм будь якого виду з різницею рефракції у двох головних меридіанах більше 3 дптр. Я був просто впевнений що у мене мабуть ще гірше зір. Тому я поставив собі ціль знайти як можно більш круту клініку діагноз якої буде точно прийнятий комісією ВЛК. Я знайшов круту німецько-британську клініку, це був цілий науково-дослідницький центр.
І ось, запланував на понеділок похід спочатку до офтальмолога, потім невролога потім МРТ, я вийшов із дому.
Я пішов у сільраду вранці в 8:00 і забрав повістку, в цьому всьому була якась мрачна торжественность. Я взяв із собою повістку на той випадок якщо мене зловлять ТЦК-шники показати їм її і сказати що я іду в ТЦК. Було страшно, але якась сила оберігала мене, зайшовши в метро я побачив перед собою чотирьох ТЦК-шників які розбились на дві пари. Кожна пара вже зловила собі жертву і спілкувалася з нею. Тому я просто пройшов між ними.
Із-за ковіда, а потім і війни я вже дуже давно не вибирався в Київ. В місто я приїхав майже о 12:00. І те що я побачив якось вразило мене. На вулиці були майже одні жінки. Чоловіків було мало, і це були або школяри яким було приблизно 15-20 років, або дідусі похилого віку, яким було вже за 60.
Я прийшов в клініку на обстеження. Це було дійсно круте обстеження, багато різних апаратів, мені разів п’ять закапували каплі для розширення зіниць. Після 2 годин обстеження до мене прийшла лікар щоб провести заключну консультацію. У мене крім мого астигматизму були ще знайдені міопія і короткозорість в легкій формі. Під час консультації я із завмиранням подиху дістав свій телефон і прочитав “Астигматизм будь якого виду з різницею рефракції у двох головних меридіанах більше 3 дптр” і спитав чи є у мене таке. На це я почув впевнену відповідь лікаря що це не мій випадок.
Ця новина шокувала мене майже также сильно як і новина про повістку. Але я майже ніяк не відреагував на це і спокійно продовжив спілкуватися з лікарем, і навіть почав задавати йому різні питання про те як мені піклуватись про мої очі і мій зір. Справа була в тому що я знов був настільки здивований і шокований цією новиною що просто відмовлявся приймати цю реальність.
Вийшовши від лікаря я по трохи все ж таки почав усвідомлювати що відбулося. І до мене прийшло реальне відчуття страху. Тепер я не бачив жодної причини не визнати мене повністю годним, годним до окопів і штурмів. Потім я придивився в діагноз який мені виписали і побачив що в моєму випадку оця різниця була 1,7 , а для того щоб тебе визнали годним до служби в тилу вона повинна була бути 3 або більше. То виходить що по законам я був не те що годним, та я був майже снайпером з яструбиним зором:)
Після цього я вже почав входити в стан коли ти просто навіть не знаєш де ж вихід і як його можна знайти. Я вже просто на автоматі, просто тому що це було заплановано, пішов до невролога. Невролог виявилась дуже професійна людина. Після того як я назвав їй свої симптоми вона сказала що у мене проблема з одним із відділів шийного хребта. Ми добре з нею поспілкувалися. Доречі вона сказала що те МРТ яке я знайшов не дуже якісне. Порадила мені іншу компанію. В тій компанії мені знайшли одне місце яке звільнилось, на 07:05 ранку. Після цього, замотаний всіма стресами і подіями я поїхав додому.
Поділитися в соц мережах
