З цього дня почався мій синдром коли ти не хочеш прокидатися. Ти лягаєш ввечері із радістю спати, із радістю від того що хоч на трошки відійдеш від цієї реальності яку ти не хочеш сприймати. І ось ти прокидаєшся вранці і с першої ж секунди до тебе приходить усвідомлення того в якій реальності ти прокинувся. З іншого боку нова реальність ніби отрезвила мене, і нічні сидіння за компом і сон вдень кудись пішли:)
Насправді у мене є, і було, щире бажання допомагати Україні. Але, коли ти малюєш в уяві реальність в якій моїй доньці тато повертається “по шматочкам”, або без деяких “шматочків”. І потім ти бачиш ніби кадрами з фільма яке потім життя її очікує, життя без батька, або життя з батьком калікою. І тоді ти розумієш що ти нізащо не хочеш цього допустити.
В цей час вже всі знали що на даний момент в Україні просто не існує непридатних до армії. Придатні всі. Але! Є придатні до служби в тилу. І це давало велику надію. Цей був як вихід, як спасіння. І це стало тим світлом в кінці тунеля. Поспілкувавшись із знайомими я прийшов до висновку що придатним до служби в тилу мене зможе зробити зір. Так, дійсно, без окулярів я бачив нормально десь на 1-2 метри, далі все ставало дуже розмито. Це була правда. Ще до ковіду на мене ображались знайомі. Ображались тому що я міг пройти в 2-3 метрах від них і не привітатись. Так, я дійсно проходив і не вітався. Але не тому що не хотів. Я їх просто не впізнавав, вони як і інші були для мене розмитими силуетами. Також ми пригадали про мої мігрені з дитинства, а також те що я боюсь прямих променів сонця, і що були випадки коли я втрачав свідомість знаходячись якийсь час на сонці.
Тому я вирішив присвятити вихідні тому щоб підготуватись по знаходити лікарів до яких піду на обстеження в понеділок.
Поділитися в соц мережах
