Ця стаття буде ще одним моїм філософським роздумом. Народилась вона коли я на один день від’їхав трохи подалі від фронтової зони, в місто Запоріжжя. Нам потрібно було реєструвати новеньких прибулих з ТЦК. І ось, вже коли ми повертались, хлопці вирішили заїхати в один з торгових центрів купити деякий одяг. Я вирішив скористатися моментом, купив собі смачне морозиво і сів на парапеті однієї з центральних вулиць Запоріжжя. Після того як цілими днями сидиш і живеш в підвалі, під звуки виходів і приходів, це якось приємно, незвично і навіть якось “по особливому” ось так просто посидіти і спокійно поїсти морозиво. Я почав просто споглядати на людей, які ходили по цій вулиці, проходили повз мене.
І ось так, сидячи і споглядаючи на цивільних людей, які ходили по якихось справах, а здебільшого просто прогулювались, я відчув якусь стіну або прірву між військовими і цивільними. Дівчина, бойовий медик, яка сиділа біля мене, теж підтвердила що відчуває таке. Те на що я дивився було якимось незрозумілими (так так, вже за два місяці я встиг підзабути що таке цивільне життя:). Коли я ось так сидів і споглядав за людьми, це по відчуттям мені чомусь нагадало те як я в дитинстів іноді сідав біля великого акваріуму і споглядав за плаваючими там рибками, то був інший світ, рибки кудись плавали, щось робили і за цим було цікаво поспоглядати.
І я задумався “а чому ж так відбувається? Чому відчувається така прірва між військовими і цивільними людьми? Чому виникає таке відчуття що це два різні світи”.
Хтось можливо скаже – “ну тому що військові вони люблять там зброю, війну, постріли вибухи і.т.д.”. Я вам скажу точно – ні. Може і є десь якісь унікали, кому це все подобається, але їх може 1-2 відсотки. Спілкуючись з різними людьми які вже давно в армії, і відповідально відносяться до своєї роботи, на мій подив коли заходить тема про те чи подобається їм армійське життя, то вони реально впевнено і не задумуючись кажуть що ні, не подобається. Вони кажуть що як тільки закінчиться війна то вони повернуться до цивільного життя.
Тут ситуація більше схожа на ось таке. Є дім в якому живуть багато людей. І в один з днів хтось насрав біля двері. Хтось продовжує собі жити далі, а хтось переймається цим і виправляє ситуацію, іде і прибирає, навіть якщо це не приємно. Або – зламались двері, хтось просто живе далі, а хтось заморочується цим, іде лагодить їх.
Наприклад, як я бачив, між світом цивільних волонтерів і армією, тобто військовими, немає такої прірви. Вони якби перебувають на одній хвилі.
Я перевірив по собі і по моїм коллегам діловодам – дивує не те що люди не хочуть брати зброю. Ні! Та ми, діловоди, чесно кажучи, самі такі що не хочемо брати в руки зброю. Дивує те, що коли проблема нагально є, люди намагаються її просто не помічати.
От є багато історій про різні конфлікти між військовими і “ухилянтами”. Ви думаєте що військових тригерить те що “ухилянт” не хоче брати зброю і когось вбивати. В більшості випадків – ні. Військового тригерить те що ухилянту просто плювати на все, від обов’язків і відповідальності він просто ухиляється.
На скільки я чув, то в інших країнах, коли солдати поверталися після війни до цивільного життя, вони часто не могли адаптуватися, і у них виникало питання “за що ми воювали, кому це потрібно”. Мабуть наша мета зробити так, щоб у повернувшихся вояків не виникало такого питання. І суть далеко не тільки в повазі до повернувшихся вояків, а, мабуть перш за все, повага до того що вони захищають.
І я гадаю що великою помилкою є підміна понять. Наприклад знаходячи щось погане в нашій країні люди кажуть “і що, ось за це було варто віддавати свої життя!?” Тобто бачачи щось погане люди роблять твердження що саме за це вмирали солдати на війні. Люди бачать якесь мерзенне гімно на крутій машині і роблять висновок що саме за це гімно помирали люди. Так, оте гниле гімно в крутому авто, яке думає тільки про себе, воно не варто смертей наших героїв. Тому, бачачи щось погане в нашій країні не треба цим принижувати або зменшувати заслугу тих хто захищає цю країну.
Так за що ж сражаються більшість воїнів на цій війні? Я запитував у них. І ця відповідь була – не за президента, і навіть не за Україну. Вони воюють перш за все за саме святе, за свої сім’ї, за своїх рідних. Також вони воюють за свою землю на якій вони можуть вільно жити. Із цього всього я можу зробити досить дивний, але логічний висновок – виходить що нашою данью і подякою всім загиблим героям є підтримання сімейних цінностей і піклування про ту землю яку вони захищали. Сім’я, сімейні цінності і любов до землі. Ось що саме важливе.
Я пригадую себе, до того як пішов в ЗСУ. Коли я бачив військових на вулиці то з одного боку у мене було відчуття поваги і вдячності до них. Але з іншого боку, весь цей “світ” війни, зброї, крові і вбивств був настільки далеким для мене, що я не міг отак підійти до них і почати розмовляти. Я не розумію взагалі що вони пережили, я не розумів що у них на душі. Тому часто навіть уникав зустрічі з ними.
З іншого боку я не вважаю що цивільних і військових повинен об’єднувати жах війни. Коли тільки з’явиться можливість – люди постараються забути всі ці жахи – вибухи, кров і смерть.
Тому, може тому не варто звеличувати чисто маскулінність і бойову техніку. Всім одягатися в одяг піксель і.т.д. Тому що такі речі природно забувається після закінчення війни, в мирному житті в цьому немає необхідності. Може варто не дивиться на воїна виключно як на мужика який вміє влучно стріляти. А дивитись на нього як на героя який доклав всі сили заради світлого майбутнього України.
І ці речі не потрібно розривати!!! Ось ключовий вміст ідеї – не можна розривати ці дві речі! Герої війни мають велич тільки завдяки величі того за що вони воюють. Саме по собі влучне стріляння з хаймарсів не має в собі нічого величного.
Як мені здається ідеал в тому, щоб коли війна скінчиться, молодий, ще зелений хлопець підійшов до ветерана війни і чесно сказав – я й гадки не знаю що таке життя в окопах, я не знаю що таке війна, мені ніколи не зрозуміти те що ви пережили. Але я ціную те що ви захищали. І тепер буду намагатись втілювати ось цю мрію і ідею за яку ви ризикували своїм життям.
Тому я вважаю що нам, вже зараз, потрібно добре замислюватись про ідею, про ту Україну за яку зараз віддають життя наші воїни. Саме вона зможе поєднати ці два світи – військових і цивільних людей.
Щоб більше донести ідею, наведу в приклад вигадану-показову історію. В якійсь країні всі вирішили що будуть намагатися створювати міцні сім’ї і піклуватись про природу. І всі домовились що символом цієї мрії є такий герб з намальованими чоловіком жінкою і дитиною між ними. От такий герб, наприклад у формі кола. І от на цю країну напала орда орків. І в домах цивільних людей висить цей герб, люди дивляться на нього і пригадують свою мрію. Він же висить і в окопах захисників. Захисники дивляться на нього і згадують заради чого вони б’ються. Цей герб стає для них рідним і якимось сакральним. І ось воїн повертається додому, там він всюди бачить цей герб, герб який став для нього чимось святим. Він бачить людей які там само до нього відносяться. Ці люди нічого не знають про жахи війни, про відірвані кінцівки і.т.д. Але є те, що їх об’єднує. Воїн захищав це ціною свого життя, а люди навколо нього живуть мрією про те щоб втілити це. Воїн в їх глазах це не просто дяфан який круто стріляє з пушки, це той хто захищав їхню мрію, захищав ризикуючи своїм життям.
Закінчуючи цю статтю, хочу сказати що зараз, на жаль, ця ідея досить розпливчаста в нашому суспільстві. Різні люди кажуть різні гарні і надихаючі слова, але загальної центральної ідеї і мрії немає. Чіткою є тільки одна ідея – захиститись і вижити. Але тільки цього замало. Нам потрібно шукати і знайти цю ідею. Або навіть просто вловити її, тому що іноді мені здається що ця ідея от вже висить в повітрі, зривається з уст деяких людей. Нам потрібно знайти нашу спільну мрію.
Поділитися в соц мережах
